Студент четвертого курсу стоматологічного факультету Віталій Дячук у майбутньому бачить себе хірургом-стоматологом. Утім, лише медициною коло його уподобань не обмежується. Віталій творить подкасти на культурну тематику, грає на гітарі, розробляє та виготовляє авторські наліпки, кошти від продажу яких спрямовує на потреби ЗСУ. А ще він із задоволенням допомагає першокурсникам призвичаїтися до університетського життя, активно долучаючись до команди менторів ТНМУ.
– Віталій Дячук – хто він? Як коротко розказали б про себе?
– Що ж, я студент. Навчаюся на 4 курсі стоматологічного факультету ТНМУ. Водночас намагаюся вести кілька власних проєктів. Я доволі творча людина й мені постійно потрібно мати в запасі кілька справ, аби спрямовувати туди енергію. Наразі це передусім мій подкаст «Жанри». В ньому я розбираю цікаві для мене фільми, книги та навколокультурні явища загалом, що резонують з моїм баченням світу та якими мені хочеться ділитися. Крім подкасту, зараз мені подобається займатися виготовленням авторських стікерів, себто наліпок. У мене доволі цікаво побудований сам процес їх створення: як правило, я малюю все від руки, потім оцифровую, розфарбовую і т. д. Заняття довге, монотонне, але добряче заспокоює, що тепер особливо актуально.
– Де ви народилися? Яка подія з вашого дитинства викликає найприємніші емоції?
– Я з Рівного. Просто обожнюю своє місто. Хоча й воно порівняно невелике, але постійно розвивається й тут просто неймовірна концентрація творчих людей та можливостей себе реалізувати. Щодо найприємніших емоцій дитинства, то важко виділити щось одне. Я був з тих дітей, що вміють радіти дрібницям.
– На кого з дорослих у дитинстві ви хотіли бути схожим?
– Звісно ж, я намагався рівнятися на батьків, але в дитинстві на мене дуже вплинула поп-культура. Персонажі коміксів, кіно, літератури великою мірою викликали в мене трепет, захоплення й, звичайно ж, ставали своєрідними патернами, з яких я намагався брати для себе те, що мені подобалося, що хотів би бачити в собі. Наприклад, моїм улюбленим книжковим персонажем був Шерлок Холмс. Мене просто захоплювала його уважність і вміння помічати, здавалося б, незначні деталі. Я намагався це наслідувати, хоча, певна річ, мені не дуже вдавалося та виглядало доволі кумедно. Взагалі, існує теорія, що Конан-Дойл писав Шерлока за образом лікаря. Мені подобається вважати, що це справді так, і саме з цього захоплення походить моє бажання пов’язати життя з медициною.
– Чим захоплювалися у шкільні роки?
– Мені завжди потрібно мати на думці якусь справу. І ця звичка значною мірою походить ще зі школи. Завжди намагався брати участь у різних гуртках і заходах. Спочатку в школі був якийсь комп’ютерний гурток, де ми вчили ази програмування. Згодом я вже більш самостійно вивчав графічний дизайн, малювання, 3D-моделювання.
Потім це була музика. Я самостійно освоїв гітару, яка тепер є моїм вічним супутником в поїздках до Тернополя. Певно, на шкоду всім теперішнім сусідам по гуртожитку (усміхається). Варто також згадати наш локальний рівненський дебатний клуб, до якого мав честь належати певний час. Це дало мені багато досвіду як для публічних виступів, так і спілкування з пацієнтами. Та й, мабуть, подкастинг після цього став логічним продовженням моєї ораторської практики.
Якщо ж мовити винятково про школу, то одним з моїх улюблених предметів була біологія. Вона давалася мені доволі просто, також мені дуже сильно пощастило з викладачами, тож разом усе це посприяло тому, що я обрав професію, пов’язану з медициною.
– Пригадуєте, коли усвідомлено прийняли це рішення?
– Свідомо пов’язати життя з медициною вирішив вже після завершення школи. Я мав кілька варіантів для вступу, але обрав саме наш рівненський медичний на той час ще коледж. Тепер це вже академія. Чотири роки здобував спеціальність «Зубний гігієніст». Потім три роки пропрацював в стоматології й, зрештою, прийшов до того етапу, коли потрібно рухатися вперед. Спостерігаючи за роботою блискучого хірурга Віктора Володимировича Усова, в якого я тоді частково працював асистентом, остаточно впевнився, що хочу повноцінно зайнятися медициною.
– Чому обрали медичний виш саме в Тернополі?
– Я вступав за дипломом з коледжу й у мене був вибір між Тернополем та Чернівцями. Тут своє слово передусім мовила логістика. До Чернівців з Рівного добиратися довше. Та й, зрештою, в ТНМУ навчалися кілька моїх колишніх одногрупників з коледжу. Вони надали доволі гарний відгук. Тому зорі, як мовиться, зійшлися.
– Що змінив у вашому звичному житті вступ до ТНМУ?
– Передусім зменшив кількість вільного часу. Медичний університет – це завжди так чи інакше велике навантаження та підготовка до занять зазвичай, принаймні особисто в мене, займає доволі багато часу. В перші тижні навчання було складно упорядкувати свій графік, бо, крім самого навчання, з’явився ще аспект життя в гуртожитку. З цим теж довелося багато в чому звикати: гуртожиток має свій, так би мовити, «біоритм» і до нього треба підлаштовуватися. Загалом було складно, але водночас й весело.
ТНМУ подарував мені також безліч нових друзів і знайомих, з якими я, переконаний, буду спілкуватися й після закінчення університету. До речі, користуючись нагодою, хочу передати привіт одногрупникам і своїм галасливим, але просто чудовим сусідам по кімнаті. Впевнений, що вони це читатимуть, і їм буде приємно.
– На першому курсі було страшно?
– Однозначно, так. Хоча фактично, в мене не було першого курсу, я вступав за дипломом одразу на другий, як НТН. Ми проходили за рік програму двох курсів. Спочатку трохи була невпевненість, іноді навіть якась зневіра. Здавалося, що скласти нарешті першу сесію – це щось неймовірне! І що ближче вона наближалася, тим більш пригніченими були наші настрої тоді. Та, зрештою, склали і ту, і наступну, і «Крок».
– Уже обрали свій напрямок? Що вам найбільше подобається в цій справі?
– У нас на кафедрі стоматології це працює дещо інакше, ніж на медичному факультеті. Що б не обрав, якусь, можливо, мінімальну, та все ж дотичність матимеш до всіх спеціалізацій. Мене особисто ще з першого курсу найбільше цікавить саме хірургічна стоматологія. Звісно ж, цьому посприяли кілька років роботи асистентом хірурга.
У цій справі мені найбільше подобаються точність і самовіддача, з якою лікар підходить до справи. Певна річ, це притаманно всій медицині, але саме в хірургах, які мені зустрічалися, це проявлялося особливо виразно.
– Які риси, на вашу думку, повинен мати справжній лікар?
– З власних спостережень дійшов висновку, що лікар обов’язково має бути передусім відповідальним і терплячим. Має бути також присутнє бажання та готовність постійно вчитися. Це, звичайно, важливо для всіх медичних працівників, але у стоматології, що розвивається семимильними кроками, будь-який досвід і вже набуті знання вмить нівелюються завдяки навіть найдрібнішим відкриттям. Матеріали, інструменти, навіть технологія їх використання, постійно змінюються, тож це постійно треба враховувати. Треба тримати себе в інформаційному тонусі.
– Чи долучаєтеся до наукової та громадської діяльності університету, до волонтерських, культурних проєктів?
– Так, звичайно. На перших курсах це було трохи складно через незвичне ще тоді навантаження. Але після того, як призвичаївся, брав участь у науковому гуртку з хірургічної стоматології, ортопедичної. Крім того, я є учасником програми менторства. Ми допомагаємо першокурсникам швидше та якісніше адаптовуватися до навчання, декому до життя в гуртожитку та новому місті. З власного досвіду можу сказати, що така ініціатива є напрочуд корисною, бо коли ти першокурсник і в тебе з’являється безліч питань, часто банальних – де розміщена та чи інша аудиторія, чи як простіше добратися до котрогось з корпусів, завжди дуже корисно мати на зв’язку когось зі старших курсів, хто тобі допоможе з цим.
Щодо волонтерства, оскільки я, як уже згадував, займаюся виготовленням стікерів, то з початку війни кошти з їх продажу спрямовував для ЗСУ. Коли колеги зорганізовували розпродаж для збору на рації військовим, там також можна було придбати мої стікери.
– Від початку повномасштабного вторгнення більшість з нас постійно перебувають якщо не у стресі, то в безперервній напрузі. Як особисто ви рятуєтеся від цього?
– Такі стани, на мою думку, є нормальними для воєнного часу. Хоча, певна річ, жити на адреналіні 24/7 довго не вийде. Нервова система втомлюється й треба шукати якісь шляхи для того, щоб перемикати увагу. Вважаю, найкращий варіант зараз – зануритися в роботу, що вам подобається найбільше. В моєму випадку це – навчання, подкаст, малювання. Ти просто робиш свою справу й користь з неї намагаєшся спрямовувати на допомогу власній країні. Ідеальний варіант, як на мене.
– Чи вплинула війна на ваш світогляд?
– Ще на початку повномасштабного вторгнення я почув вислів «Війна нічого не змінює, лише все загострює». І я помічаю, що це справді так. Дорогі для мене речі я почав цінувати ще більше, а те, що мені не подобалося, стало для мене ще більш чужим. Водночас розумію, що така максималізація для когось, можливо, й стала переломним моментом у зміні поглядів. І це теж нормально. Проте в собі нічого кардинально нового не відчуваю.
– Своє майбутнє пов’язуєте з Україною?
– Беззаперечно, так. Тут відбувається надто багато важливих речей, щоб думати про інші країни. Та й, гадаю, після війни роботи всім буде більше, ніж достатньо, особливо медичним працівникам.
– Що порадили б студентам, які молодші за вас?
– Пригадую, коли долучився до програми менторства та отримав свою першу групу, то одразу склав список порад для першокурсників, які використовував у власних настановах. Отож: учіть з усієї сили; готуйтеся завчасно; будьте добрими до колег і не соромтеся обмінюватися з ними інформацією; знаходьте час і сили розважатися. Чого всім щиро й бажаю!
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА